Про те, що він знаходиться у хоспесному відділенні онкологічного центру, ми вирішили не писати, бо той, хто не один раз потрапляв на війну, не може дозволити собі виглядати слабким в очах інших. Він самостійно перевірив диктофонні записи і попросив взяти старі фото. 

Після інтерв'ю Юрко Покальчук сказав: "Дякую, що завітали, але я тут на тиждень, не більше, треба додому". І потім ми пожартували, що хоч в лікарні і спокійно, і краєвид непоганий, але багато нереалізованих задумів. Серед них був проект програми, про яку ми розповіли в інтерв'ю.

Незважаючи на важкий стан, Юрко постійно працював - на ліжковому столику для їжі стояв ноутбук з постійно відкритою поштою та новими творами.

Ми глибоко співчуваємо родині Юрія Володимировича, дякуємо його дочці Оксані, що не стала забороняти ні нам, ні батьку працювати у такому стані для "Української Правди".

Покальчука в лікарні відвідували часто - і друзі, і підопічні з колонії для неповнолітніх, якою він займається вже багато років. Відчиняючи двері лікарні, медсестра казала: "Знову до Покальчука? До нього постійно ходять!"

Ніхто не знає наперед довжину свого життя, і в тому людське щастя - щоб встигати жити повно і насичено, і потім піти, не скаржачись.

Юрію Покальчуку це складне завдання вдалося.